Фруктова географія мого дитинства рясніла екзотичними фруктами. В ясельному віці я та мої голопузі соратники спустошували плантації манго, бананів та ананасів на «острові свободи», в шкільному віці на «острові Крим» бабця лікувала мене варенням з інжиру замість класичної малини, до пляцків клала начинку із зацукрованої айви, а дідо був спеціалістом із приготування кизилового киселю. А ще була морва-шовковиця, лютий ворог всіх білих речей та улюблений харч всіх ялтинських дітлахів волоцюжок. Присутність дерева морви визначали по синьому тротуару під ногами. Зрілі ягоди падали, їх чавили перехожі, а ми з радістю сарани нападали на дерево і спустошували його.
Інжир був настільки банальним, що ріс у нашому дворі звичайним нічийним деревом, на яке ми так само просто залазили, переховуючись від батьків чи граючись у козаків-розбійників, як і на будь-який традиційний каштан. Інжир завжди залишиться для мене фруктом з характером – його хотілось їсти і їсти, багато, вічно. Проте, після п’ятої-шостої ягоди губи починали нестерпно пекти від підступної шкірки і ти мусив зупинитись, бо вже не відчував смаку, і на сторожі стояли губи-вартові – набундючені і роздратовані. Під час мого львівського періоду я зрозуміла, що далеко не всі знали як виглядає і смакує «шо- то- таке- той-інжир». Одного вересня, на початку другого курсу здається, я наївно намагалась привезти кошик з інжиром до Львова. Придбала дірявий кошик, щоби плоди древньої смоківниці дихали, обгорнула кожну ягоду папером, поскладала рівними ярусами. Все намарно. Після 36 годин в дорозі, в спеку, в непровітрьованому потязі, мій безцінний вантаж перетворився на 2 кілограми чистого пеніциліну. Я плакала. Дуже хотіла вразити своїх однокурсників і посвятити їх у свої смакові історії дитинства. Виявилось, що все моє кримське повинно залишитись там, воно не переноситься у Львів. І ніколи не буде так, щоби погода і море були такі, як в Ялті, запах промоклої антикварної штукатурки Львова, все це приправлене улюбленим французьким тріумвіратом вино-сир-кіно, плюс поруч всі мої батьки. Такий еклектичний пазл можливий лише в моїй уяві.
Наливка. Цей продукт заслуговує на окрему увагу з меню мого південного дитинства. Моя «бабуля» готувала надзвичайно вишнево-смачний і «несправжній» у своїй густій консистенції та насиченому чорно-рубіновому кольорі Вишняк. Цей витвір домашнього алкогольоваріння мій язик не наважиться назвати самогоном, бо цей язик збирав у мужній кулак свідомість всіх своїх рецепторів, щоби не знепритомніти від насолоди. Наливку мені дозволили пити під час домашніх родинних застіль ще у років 12. Моя єдина порція дорівнювала грамів 50, але це була перепустка у світ дорослих. Через 20 років моїм улюбленим саморобним винним продуктом з арсеналу мого свекра з-поміж усіх цих горіховок, порічківок, лікеру з ружі все одно залишається той самий Вишняк – густий, наче стареча кров, що втомилась швидко текти і пливе повільно, в’язко і поважно. Мабуть вишні – цей моя внутрішня квінтесенція – кисло-солодка, подекуди до терпкувато-різкого завершення, з прозорою шкіркою та все таки не цілком зрозуміла та передбачувана.
