"40"

Цифри, дати, ювілеї. Деякі з них урочисті і показні, деякі камерні і неприйнятні. «40». Багато чи мало. Для жінки, це майже вирок і причина для сором’язливого опускання очей долу, для чоловіка, гордий і сильний аргумент. Живемо в умовностях і не помічаємо як, заперечуючи їх, ще більше стверджуємо і голосно проголошуємо, ніби забиваємо мідні цвяхи у бляшанку номеру на вхідні двері. «40».
Я знаю, що залишаю позаду, проте не можу знати, що буде попереду. І водночас, очевидно відчуваю легкість свого віку – вже багато чого знаю, мало чого побоююсь, все одно робитиму помилки і насолоджуватимусь простими речами.
«40» це номер камери схову, де знаходиться моя вінтажна валіза прочитаних книжок, пережитої музики, запаморочливих запахів, оргазму сліз від п’янкого сексу, відбитки спогадів про перші кроки, зубчики та слова,і от вжеперша несмілива і неросзпізнана закоханість старшої доньки, лягає модерною версією свіжого фотовідбитка поруч із моєю чорно-білою знимкою 20 років тому.
«40» це моя відчинена брама, на стежку без точного кінцевого пункту. Я просто йтиму вперед, любитиму життя і всіх, хто все ще поруч зі мною.

Повернення не буде

24 години - потягом, 2 години - автобусом , 10 хвилин – на таксі і ми в «омріяній» всіма радянськими трудящими Ялті.

Колись це була моя Ялта – самотня і філософська взимку, розхристана і користана влітку. Повія-інтелектуалка, вона то набиралась сили і самості, то грала у розбещенність. Мало хто знав, що для декого вона просякнута  Чеховськими мотивами, Лесиними римами та образами, присутністю Руданського, Волошина. Там теж жили письменники і науковці, дивились фільми Тарковського і Бунюеля, читали забороненого Данііла Андреєва та Гросмана, ночами передруковували на старих друкарських машинках  «самвидавівські манускрипти», слухали радіо Свободу і з подивом спостерігали за клятими капіталістами з добрими обличчями божих німецьких одуванчиків.  Яскрава і кричуща, в паєтках та золоті, як я ненавиділа таку мою малу батьківщину влітку. Глибока і таємнича, вона насміхалась над всіма, кому помахала прощальною хусточкою восени.

На знак протесту я втікла до Львова. Ялта залишилась в мені екзотичним кольором шкіри та характерним акцентом.

І сьогодні, через 23 роки прожитих в іншому світі, повернення не буде. Мене все дратує, від причини мого візиту в Крим  - до всіх його деталей, що його супроводжують. Як виявилось Ялта була теж не у захваті від мого пришестя – холод, вітер, вода 13 градусів. У невдалий оксамитовий сезон відбулось моє прощання.  Ні сонця, ні тепла, ні знайомих облич, ні ностальгії . Холодне море, Терезкіна алергія на бабціну хату,  моя алергія на все ялтинське, і знову втеча. Завчасно, не гонорово, просто від не любові.

Ялта, жовтень  2013

З.І. Це було лише в кінці жовтня, а те, що відбувається в Криму зараз подібно на сон. Неприємний, липкий, від якого хочеться прокинутись і відмитись.

Хижа красуня Odonata

У минулому житті, якщо таке було, я була стрекозою, хижою красунею, «божественною стрілкою» або стану нею у наступному перевтіленні  - такого висновку я дійшла після 2-х тижнів провінційних  канікул.

Її можна звати Odonata або  Libellula, або просто бабка, проте мені пасує перше. ODO NATA.  Відтепер на підступне питання продвинутого рекрутера «з якою тваринкою Ви себе асоціюєте?» - я маю готову відповідь. «Я хижа красуня Odonata».

Вона виринула випадково, у коловороті чужого життя, і зачепила мене міцним гаком. Я зупинилась на цьому образі в процесі вибору контуру для штопки подертого светра і зависла на два тижні у фантазіях «з життя комах», нишпорячи в Інтернеті і шукаючи її всюди і у різних іпостасях. І хоча в кінцевому результаті вона, ЦЯ СТРЕКОЗА,  так і не відтворилась на тканині, проте вперто засіла у моїй голові і спричинила цілий рій думок про спорідненість між нею і мною, та відмінність між нею–мною і метеликами.

Надто манірні, меланхолійні, ледве притомні метелики не приваблювали мене ні в дитячому віці, ані у романтичному-підлітковому, і не чіпають мого зору і сьогодні. Тоді як  Металева блакить напористої летунки гіпнотизує і надихає. Зачепившись гачком думки за цей образ,  він наче очко поліз догори і перетворився у цілком сформоване відкриття – це я сама - стрекоза-стріла-летунка – за змістом і за формою, за кольорами мого окрасу і за прихільностями, за стихією і долею. Вода – моя стихія, улюблений металевий відблиск срібних прикрас та ніжність шовку,  сильна і тендітна і водночас, борець із шкідниками та несправедливістю. Особливий і гострий зір на 360 градусів. Перебуває у вічному польоті далеко від землі. Вона  - хижак. А відтак, і я -  хижа. Але схоплена людиною чи твариною, стрекоза смиренно  не жалить і не кусає. Вода, витонченість і внутрішня сила.

Інжирове варення, цукати з айви, морва та інше життя

Фруктова географія мого дитинства рясніла екзотичними фруктами. В ясельному віці я та мої голопузі соратники спустошували плантації манго, бананів та ананасів на «острові  свободи», в шкільному віці на «острові Крим» бабця лікувала мене  варенням з  інжиру замість класичної малини, до пляцків клала  начинку із зацукрованої айви, а дідо був спеціалістом із приготування кизилового киселю. А ще була морва-шовковиця, лютий ворог всіх білих речей та улюблений харч всіх ялтинських дітлахів волоцюжок. Присутність дерева морви визначали по синьому тротуару під ногами. Зрілі ягоди падали, їх чавили перехожі, а ми з радістю сарани нападали на дерево і спустошували його. 

Інжир був настільки банальним, що ріс у нашому дворі звичайним нічийним деревом, на яке ми так само просто залазили, переховуючись від батьків чи граючись у козаків-розбійників, як і на будь-який традиційний каштан. Інжир завжди залишиться для мене фруктом з характером – його хотілось їсти  і їсти, багато, вічно. Проте, після п’ятої-шостої ягоди губи починали нестерпно пекти від підступної шкірки і ти мусив зупинитись, бо вже не відчував смаку, і на сторожі стояли губи-вартові – набундючені і роздратовані. Під час мого львівського періоду я зрозуміла, що далеко не всі знали як виглядає і смакує «шо- то- таке- той-інжир». Одного вересня, на початку другого курсу здається, я наївно намагалась привезти кошик з інжиром до Львова. Придбала дірявий кошик, щоби плоди древньої смоківниці дихали, обгорнула кожну ягоду папером, поскладала рівними ярусами. Все намарно. Після 36 годин в дорозі, в спеку, в непровітрьованому потязі, мій безцінний вантаж перетворився на 2 кілограми чистого пеніциліну. Я плакала. Дуже хотіла вразити своїх однокурсників і посвятити їх у свої смакові історії дитинства. Виявилось, що все моє кримське повинно залишитись там, воно не переноситься у Львів. І ніколи не буде так, щоби погода і море були такі,  як в Ялті, запах промоклої антикварної штукатурки Львова, все це приправлене улюбленим французьким тріумвіратом вино-сир-кіно,  плюс поруч всі мої батьки. Такий еклектичний пазл можливий лише в моїй уяві.

Наливка. Цей продукт заслуговує на окрему  увагу з меню  мого південного дитинства. Моя «бабуля» готувала надзвичайно вишнево-смачний і «несправжній» у своїй густій консистенції та насиченому чорно-рубіновому кольорі Вишняк. Цей витвір домашнього алкогольоваріння мій  язик не наважиться назвати самогоном, бо цей язик збирав у мужній кулак свідомість всіх своїх рецепторів,  щоби не знепритомніти  від насолоди. Наливку мені дозволили пити під час домашніх родинних застіль ще у років 12. Моя єдина порція дорівнювала грамів 50, але це була перепустка у світ дорослих. Через 20 років моїм  улюбленим саморобним  винним продуктом з арсеналу мого свекра з-поміж усіх цих горіховок, порічківок, лікеру з ружі все одно залишається той самий Вишняк – густий, наче стареча кров, що втомилась швидко текти і пливе повільно, в’язко і поважно. Мабуть вишні – цей моя внутрішня квінтесенція – кисло-солодка, подекуди до терпкувато-різкого завершення, з прозорою шкіркою та все таки не цілком зрозуміла та передбачувана.

нарешті це сталось.

Нарешті я насмілилась вийти з психологічного підпілля і зустрітись віч-на-віч із кібер простором, сповненим такими як я потенційними співрозмовниками, які бояться зробити перший крок.
Писати я мріяла давно, навіть писала маленькі оповідання для конкурсу з перекладознавства, писала вірші і навіть переклала 1 книгу та багато незавершених уривків улюблених авторів. Але багато думок та образів залишилось в голові, вони живуть в мені своїм власним активним життям, час від часу я повертаюсь до цікавої теми і знову збираюсь довести її до пуття, а потім приходять інші, не менш захопливі ідеї, які відставляють на задній план ненароджені статті, бізнес-плани, просто листи до рідних і так, в режимі random, або скоріше божевільної неспинної каруселі, все крутиться в моїй голові і шукає виходу, проте всі двері зачинено на великий замок.
Однак, на все свій час. І моїй тиранії над думками прийшов кінець - буду випускати їх у світ. Чому? Бо ... треба нарешті щось зробити самій, досить чекати дива від інших, які експериментують, ризикують своєю самовпевненістю, і показують себе іншим.
 Сьогодні зранку я зауважила, що відкриваю свою поштову скриньку і сторінку у ФБ, сподіваючись, що хтось напише листа, запропонує роботу, поцікавиться як і чим я живу, а може і взагалі підкаже мені - для чого я прийшла в цей світ. І ще я зауважила, що така роль мені набридла. Через годину на очі потрапила ідентична фраза - "є ті, хто роблять, а є
 ті, хто вичікує слушної нагоди, впевненості у своїх силах та переконаннях, і так ніколи і не переступає через свій страх бути поміченим, оціненим, осміяним, роздягненим і неозброєним". Я відчула, що я вже не боюсь. 

Пто що буде блог. Про Kinder.Kirche.Kuche.Karriere, як кажуть добропорядні німці. От тільки у мене вийшов свій набір "К"- ключових слів мого життєвого лексикону . Kids.Karma.Karriere.

Кіндерів-діток залишаю на першому місці, бо це беззастережно найважливіше у моєму житті. У мене їх троє, хто не знає, і кожен з них є моїм додатковим всесвітом. Саме для них я встаю зранку, або вночі. Саме для них я живу, дихаю, читаю, і зрештою, пишу цей текст. (Наймолодший зараз сидить у мене на колінах і активно бамкає руками по клавіатурі, щоби мама не розслаблялась, друкуючи двома руками, а повправлялась у друкуванні однією.)
Карма. Замість церкви. Мої сталі нестосунки із церквою у сьогоднішньому її вигляді скерували мене до карми у пошуках відповіді на духовно-філософські питання. Я вірю у карму, вірю і вищі сили, у гармонію існування однієї людини із всесвітом інших душ.
Карєра. Найскладніша ключова складова цього логічного ланцюга, бо вона в принципі втратила своє первісне значення для мене. Сьогодні це радше - Комп'ютер і Car (машина). Для мене важливо не ходити по офісу і мріяти про кращий кабінет, з.п і посаду на візитці, а важливо мати свободу вибору, можливість робити улюблену справу, отримувати за це гроші, проводити час із дітьми і мати свободу пересування. Мабуть так.
А Кухня взагалі не попала до списку тем цього блогу, хоча якщо випробую класний рецепт обов'язково поділюсь із вами. Проте, це все не даремно, бо готувати стало повсякденним обов'язком, позбавленим фантазування та задоволення від результату, і тому хочеться якомога менше витрачати на це час, бо уникнути все одно не вийде. Хіба що чоловік перебере цю функцію на себе не тільки по неділях, але і у будні.