Повернення не буде

24 години - потягом, 2 години - автобусом , 10 хвилин – на таксі і ми в «омріяній» всіма радянськими трудящими Ялті.

Колись це була моя Ялта – самотня і філософська взимку, розхристана і користана влітку. Повія-інтелектуалка, вона то набиралась сили і самості, то грала у розбещенність. Мало хто знав, що для декого вона просякнута  Чеховськими мотивами, Лесиними римами та образами, присутністю Руданського, Волошина. Там теж жили письменники і науковці, дивились фільми Тарковського і Бунюеля, читали забороненого Данііла Андреєва та Гросмана, ночами передруковували на старих друкарських машинках  «самвидавівські манускрипти», слухали радіо Свободу і з подивом спостерігали за клятими капіталістами з добрими обличчями божих німецьких одуванчиків.  Яскрава і кричуща, в паєтках та золоті, як я ненавиділа таку мою малу батьківщину влітку. Глибока і таємнича, вона насміхалась над всіма, кому помахала прощальною хусточкою восени.

На знак протесту я втікла до Львова. Ялта залишилась в мені екзотичним кольором шкіри та характерним акцентом.

І сьогодні, через 23 роки прожитих в іншому світі, повернення не буде. Мене все дратує, від причини мого візиту в Крим  - до всіх його деталей, що його супроводжують. Як виявилось Ялта була теж не у захваті від мого пришестя – холод, вітер, вода 13 градусів. У невдалий оксамитовий сезон відбулось моє прощання.  Ні сонця, ні тепла, ні знайомих облич, ні ностальгії . Холодне море, Терезкіна алергія на бабціну хату,  моя алергія на все ялтинське, і знову втеча. Завчасно, не гонорово, просто від не любові.

Ялта, жовтень  2013

З.І. Це було лише в кінці жовтня, а те, що відбувається в Криму зараз подібно на сон. Неприємний, липкий, від якого хочеться прокинутись і відмитись.