"40"

Цифри, дати, ювілеї. Деякі з них урочисті і показні, деякі камерні і неприйнятні. «40». Багато чи мало. Для жінки, це майже вирок і причина для сором’язливого опускання очей долу, для чоловіка, гордий і сильний аргумент. Живемо в умовностях і не помічаємо як, заперечуючи їх, ще більше стверджуємо і голосно проголошуємо, ніби забиваємо мідні цвяхи у бляшанку номеру на вхідні двері. «40».
Я знаю, що залишаю позаду, проте не можу знати, що буде попереду. І водночас, очевидно відчуваю легкість свого віку – вже багато чого знаю, мало чого побоююсь, все одно робитиму помилки і насолоджуватимусь простими речами.
«40» це номер камери схову, де знаходиться моя вінтажна валіза прочитаних книжок, пережитої музики, запаморочливих запахів, оргазму сліз від п’янкого сексу, відбитки спогадів про перші кроки, зубчики та слова,і от вжеперша несмілива і неросзпізнана закоханість старшої доньки, лягає модерною версією свіжого фотовідбитка поруч із моєю чорно-білою знимкою 20 років тому.
«40» це моя відчинена брама, на стежку без точного кінцевого пункту. Я просто йтиму вперед, любитиму життя і всіх, хто все ще поруч зі мною.

Повернення не буде

24 години - потягом, 2 години - автобусом , 10 хвилин – на таксі і ми в «омріяній» всіма радянськими трудящими Ялті.

Колись це була моя Ялта – самотня і філософська взимку, розхристана і користана влітку. Повія-інтелектуалка, вона то набиралась сили і самості, то грала у розбещенність. Мало хто знав, що для декого вона просякнута  Чеховськими мотивами, Лесиними римами та образами, присутністю Руданського, Волошина. Там теж жили письменники і науковці, дивились фільми Тарковського і Бунюеля, читали забороненого Данііла Андреєва та Гросмана, ночами передруковували на старих друкарських машинках  «самвидавівські манускрипти», слухали радіо Свободу і з подивом спостерігали за клятими капіталістами з добрими обличчями божих німецьких одуванчиків.  Яскрава і кричуща, в паєтках та золоті, як я ненавиділа таку мою малу батьківщину влітку. Глибока і таємнича, вона насміхалась над всіма, кому помахала прощальною хусточкою восени.

На знак протесту я втікла до Львова. Ялта залишилась в мені екзотичним кольором шкіри та характерним акцентом.

І сьогодні, через 23 роки прожитих в іншому світі, повернення не буде. Мене все дратує, від причини мого візиту в Крим  - до всіх його деталей, що його супроводжують. Як виявилось Ялта була теж не у захваті від мого пришестя – холод, вітер, вода 13 градусів. У невдалий оксамитовий сезон відбулось моє прощання.  Ні сонця, ні тепла, ні знайомих облич, ні ностальгії . Холодне море, Терезкіна алергія на бабціну хату,  моя алергія на все ялтинське, і знову втеча. Завчасно, не гонорово, просто від не любові.

Ялта, жовтень  2013

З.І. Це було лише в кінці жовтня, а те, що відбувається в Криму зараз подібно на сон. Неприємний, липкий, від якого хочеться прокинутись і відмитись.

Хижа красуня Odonata

У минулому житті, якщо таке було, я була стрекозою, хижою красунею, «божественною стрілкою» або стану нею у наступному перевтіленні  - такого висновку я дійшла після 2-х тижнів провінційних  канікул.

Її можна звати Odonata або  Libellula, або просто бабка, проте мені пасує перше. ODO NATA.  Відтепер на підступне питання продвинутого рекрутера «з якою тваринкою Ви себе асоціюєте?» - я маю готову відповідь. «Я хижа красуня Odonata».

Вона виринула випадково, у коловороті чужого життя, і зачепила мене міцним гаком. Я зупинилась на цьому образі в процесі вибору контуру для штопки подертого светра і зависла на два тижні у фантазіях «з життя комах», нишпорячи в Інтернеті і шукаючи її всюди і у різних іпостасях. І хоча в кінцевому результаті вона, ЦЯ СТРЕКОЗА,  так і не відтворилась на тканині, проте вперто засіла у моїй голові і спричинила цілий рій думок про спорідненість між нею і мною, та відмінність між нею–мною і метеликами.

Надто манірні, меланхолійні, ледве притомні метелики не приваблювали мене ні в дитячому віці, ані у романтичному-підлітковому, і не чіпають мого зору і сьогодні. Тоді як  Металева блакить напористої летунки гіпнотизує і надихає. Зачепившись гачком думки за цей образ,  він наче очко поліз догори і перетворився у цілком сформоване відкриття – це я сама - стрекоза-стріла-летунка – за змістом і за формою, за кольорами мого окрасу і за прихільностями, за стихією і долею. Вода – моя стихія, улюблений металевий відблиск срібних прикрас та ніжність шовку,  сильна і тендітна і водночас, борець із шкідниками та несправедливістю. Особливий і гострий зір на 360 градусів. Перебуває у вічному польоті далеко від землі. Вона  - хижак. А відтак, і я -  хижа. Але схоплена людиною чи твариною, стрекоза смиренно  не жалить і не кусає. Вода, витонченість і внутрішня сила.